26 27 - Парламентське видавництво

26

27

сприймаються) суспільством вже як правові норми, тобто норми, яким мають слідувати всі члени суспільства. Сили і дієвості таким нормам надають наявні у суспільстві інститути розсуджування поведінки людей.

Таке уявлення про право, правові норми призводить до висновку про можливість додержавного і позадержавного існування права, плю­ралізму правових систем у суспільстві, визнання суспільства рушійною силою права, суб'єктом його творення.

Проведений розгляд соціальних атрибутів права дає можливість перейти до аналізу процесу творення правових норм, їх об'єктивації і легітимації.

^ 3. Об'єктивація в праві

як складова частина правотворення

Суб'єктивне та об'єктивне в праві. Проблема суб'єктивного та об'єктивного в праві, хоч і перебуває предметом уважного вивчення правознавцями протягом кількох останніх десятиріч, ще далеко не ви­черпана. Більше того, зміна акцептів у визначенні права дає досить підстав для повернення до цієї теми.

У юридичній літературі при вивченні співвідношення суб'єктив­ного і об'єктивного в праві увага традиційно зосереджувалась на з'ясуванні питання щодо ступеню залежності права від людей (або конкретної особи).

Фундаментом для цих узагальнень було одне з ключових вислов­лювань марксизму щодо природи законодавчої діяльності. К. Маркс стверджував, що законодавець «повинен дивитись на себе як на дослі­дника природи. Він не робить законів, він не винаходить їх, а тільки формулює, він виражає в свідомих позитивних законах внутрішні за­кони духовних відносин. Ми повинні були б кинути докір законодав­цеві в безмежному свавіллі, якби він підмінив сутність справи своїми вигадками»1.

Наведена думка, при досить чіткій визначеності, дала, однак, під­стави для численних дискусій. Вони стали, по суті, продовженням у новій площині одвічного спору щодо первинності чи вторинності буття і свідомості (реальних відносин та їх відображення свідомістю). К. Марксом цей спір, як випливає з наведеної цитати, вирішується на користь реальних суспільних відносин. Люди ці відносини заднім чис­лом конструюють, уявляють, зміцнюють і справджують людські зв'язки, які вже склалися2.

У юридичній літературі радянського періоду на цій основі сфор­мувалися дві позиції.

Прихильники першої, досить категоричної, вважали, що право іс-нує незалежно від людини, виникає з фактичної взаємодії людей, по­вторюваність якої і утворює загальноприйняту «норму», «правило»1. Другої — що правова норма є елементом суспільної свідомості, продук­том спеціалізованої ідеологічної діяльності2.

Перша точка зору є буквальним тлумаченням тези «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, вона відмовляє зако­нодавцеві у будь-якій творчості.

Думка про самостійне існування права виникла у суспільній сві­домості ще у давнину та існувала на перших етапах людської цивіліза­ції. Вона, по суті, відтворює позицію історичної школи права до часів Р. Ієрінга, який перший обгрунтував активну роль держави у право-творениі. Прийнятне пояснення такому розумінню права, на наш по­гляд, полягає не лише в глибокій повазі до норм, вироблених попере­дніми поколіннями, до «звичаїв предків», а в тому, що на первісних етапах виникнення держави переважала стійка уява про незалежність права як соціального феномена відносно держави, про необумовле-ність права державою, визнання додержавного періоду його існування. І тому, навіть з появою держави, довгий час жодному суверену не до­зволялося створювати власні правові норми або ж взагалі втручатися у процес правозастосування. Ми бачимо це на прикладах функціонуван­ня римської правової системи, діяльності преторів (перегрінського і цивільного), спостерігаємо на межі середньовіччя, коли влада не брала на себе функції щодо розвитку правової системи, а право не ототож­нювалось із наказами суверена3. Однак зі зміцненням держави, поси­ленням впливу державних органів на правотворчість та судочинство таке розуміння права втратило реальне підґрунтя.

Послідовнішими, з огляду на сучасний процес правотворення, є представники другої точки зору. Право, зазначає М. ї. Козюбра, об'єк­тивне в каузально-генетичному розумінні (як закономірний результат об'єктивних соціальних процесів), об'єктивне за своєю основою (як таке, що виникло на базі суспільно-історичної практики), об'єктивне у розумінні об'єктивності змісту, який віддзеркалюється в правових нормах. Право суб'єктивне в гносеологічному плані (як продукт усві­домленого суспільного буття). Разом з тим, підкреслює той же автор, характеристика правових норм як продукту суспільної свідомості не означає їх ототожнення з цією свідомістю. Втілюючись у нормативних актах, ідеальні зразки поведінки набувають нових властивостей, відно­сної самостійності щодо ідеальної свідомості, особливої форми буття, а разом з цим — регулятивних властивостей4. Цієї точки зору дотриму­ється більшість правознавців, оскільки вона сприяє поясненню свідо-


28

1 Маркс К, Енгельс Ф. Твори : В ЗО т.- Т. 1. - С. 154

2 Там само. - Т. 3. - С. 211.

1 Дробницкий О. Г. Понятие морали. - М, 1974. - С. 237.

2 Козюбра Н. И. Социалистическое право и общественное сознание. — К., 1979. -
С. 36-37.

:J Див.: Давид Р. Основные правовые системы современности. - С. 63.

4 Козюбра Н. И, Социалистическое право и общественное сознание. — С. 34—37.

29

мого характеру правотворчого процесу, впливу законодавця на процес формування норм людської поведінки.

Викладене можна розглянути більш конкретизовано таким чином. Дії законодавця визнаються детермінованими величезним спектром обставин; він повинен враховувати те, що закон має виражати загальні інтереси і потреби суспільства, які є породженням даного матеріально­го способу виробництва1. З іншого боку, оскільки закон має закріплю­вати волю та інтереси людей, то правотворчість, таким чином, є формою державного керівництва суспільством, що завершує процес формуван­ня права і відображає соціальні фактори цього процесу у вигляді під­несення волі класів, які стоять при владі, в загальнообов'язкові прави­ла поведінки — правові норми2.

Що ж означає для законодавця така детермінованість його дій і як ця детермінованість виявляється у конкретній діяльності?

Досить характерною щодо цього є позиція Л. С Явича, який на­голошує, що мова йде не просто про те, що позитивний (юридичний) закон не може себе утверджувати замість об'єктивної закономірності, а й про те, що сама законодавча функція неодмінно включає в себе теоретичне освоєння дійсності, волю в її «теоретичній енергії». Теоре­тичний компонент включає тут відкриття і формулювання «дійсного закону»3.

Для того, щоб норма стала правовою, вона має бути матеріально детермінованою, не протиставлятись об'єктивним закономірностям, відображати не просто типову поведінку, а саме таку, яка становить зміст особливих відносин, а їх сторони повинні мати відповідні права і обов'язки, які об'єктивно вимагають офіційного визнання4.

Правотворення, таким чином, завершується державними настано­вами. А об'єктивне право стає нічим іншим, як сукупністю загальних норм, сферою рішень і дій у межах закону, який передбачає юридичні обов'язки та відповідальність за їх невиконання5. Л. Явич говорить з цього приводу, що термін об'єктивне щодо права означає, що юридичні норми здобувають свою об'єктивацію в державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремого індивіда; термін суб'єктивне вказує, що мова йде про право, яке належить суб'єкту — учаснику суспільних відносин, про його наявні юридично визнані можливості, якими він може користуватися за своїм розсудом6. І, нарешті, формулює остаточ­ний висновок: законодавець не творить право, а займається нормо-творчою діяльністю, творить закони7.

Така точка зору Л. С Явича, який був одним з небагатьох, хто спробував модифікувати нормативістське поняття права, повернула його на ті ж нормативістські позиції. Проте його аргументація існу-

1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори. - Т. 6. - С 259.

2 Научные основы советского правотворчества. - М., 1981. - С. 7.

3 Явич Л. С. Сущность права. - Л., 1985. - С. 117.
А Там само. - С. 117-118.

5 Там само. - С. 119.

6 Там само. - С. 95,

7 Там само. - С. 121.

вання правовідносин, які фактично склалися до їх офіційного визнан­ня1, міркування про зв'язок права з правопорядком, правосвідомістю, справедливістю, правами та обов'язками суб'єктів правовідносин, про детермінованість права реальними суспільними відносинами виявилися досить ґрунтовними і просунули праворозуміння значно вперед.

Гегель зазначає, що позитивність права полягає у його наявності^ в об'єктивному бутті, тобто визначене для усвідомлення думкою і ві­доме як те, що є і що визнане правом, як закон2. З гегелевим розумін­ням позитивності можна погодитись лише частково, оскільки в кінце- вому підсумку позитивність права ототожнюється з данністю закону. Але данність права існує поза данністю закону. І нехай ця данність Тууде менш формально визначеною, менш очевидно всезагальною, але від цього соціальна цінність права не зникне. І навпаки, данність зако­ну, який не відображає волі широкого загалу, не надасть йому регуля­тивної сили. Це буде формальна данність, абстрактна загально­обов'язковість і удавана позитивність.

Нормативістське трактування процесу правотворення є водночас v істинним і викривленим, вінцем правової думки — і однією з найвели-чезиіших містифікацій у розумінні права. І ось чому. Те, що законода­вець творить закони, не потребує підтвердження. Але який його вплив на право, на правові норми? Якщо він не творить право, то як воно створюється? Відповіді на ці питання дає аналіз складових права і умов його формування, про які йшлося вище, тобто наявність право­вих норм — моделей поведінки, що об'єктивовані (легітимовані) у сус­пільстві як правові, та його соціальних атрибутів — суспільних (чи державних) інститутів розсуджування, інших механізмів їх реалізації.

Ключовим, фундаментальним критерієм істинного процесу право­творення, а відповідно і правового характеру закону, є те, що закон має відповідати волі та інтересам народу. Але дана теза не декларатив­на. Ця воля, ці інтереси є детермінантами правового характеру закону через детермінованість волею народу суспільної і державної влади. Та­ке твердження не суперечить нормативістській школі права, представ­ники якої визнають, як зазначалося, вслід за К. Марксом і Ф. Енгель­сом, детермінованість закону цією волею та інтересами. Але при цьому вони впадають в серйозне протиріччя, визнаючи, з. одного боку, таку детермінованість, з іншого — припускаючи можливість неправового закону, а з третього — ототожнюючи закон із правом.

Ця суперечність не усувається визнанням неправовими лише тих положень закону, які не виконуються на практиці через явну застарі­лість, декларативність, тому що ознаки неправового вишукуються ли­ше у сфері технічного викладу закону, технології законотворчості, а не у сфері обумовленості закону народною волею. Останнє ніколи не під­лягало сумніву, але було лише ідеологічним прикриттям сутності дер­жави (декларованої як загальнонародної, як держави трудящих і т. ін.).

1 Явич Л. С. Сущность права.- С. 116.

2 Гегель Г. Я. Ф, Философия права. - С. 247,


30

31

Конкретні аспекти детермінованості закону волею народу не піддава­лись спеціалізованому аналізу.

Поєднання народної волі і владних державно-правових велінь призводить, безумовно, до визнання цих велінь правовими. Мною по­діляється така точка зору. Але потрібно враховувати, що такий збіг в історії цивілізації є дуже рідкісним. Він є моментом у діалектичному співіснуванні, взаємодії цієї дійсної волі з приписами закону і досягає­ться в умовах розвинутої демократії за наявності ефективних механіз­мів врахування громадської думки, інтересів і потреб усіх суспільних прошарків. Однак досить часто відбувається викривлення інтересу ши­рокого народного загалу в праві. Свідченням тому є найближча історія людства, історія нашого власного народу. На «дійсному законі», «об'єктивній обумовленості» базувалися величезні спекуляції і підміни. Усі жорстокості диктатури, геноцид власного народу, практичне уярм­лення селянства, придушення будь-якої ініціативи в економічній сфері і жорстке адміністрування, розширення впливу держави на майже всі соціальні відносини — все це пояснювалося магічними соціальними закономірностями, які могли відкритися лише вибраним.

Фупкціопув'лния правових регуляторів у суспільстві доводить, що найчастіше до рівня закону піднімалась не воля народних мас, а воля бюрократичної верхівки держави, яка шляхом узурпування влади здо­бувала можливість нав'язувати суспільству свою модель соціальної регуляції.

Нормативістське розуміння правотворення розглядає його як суто державну, законодавчу діяльність, як процес закріплення у законі волі народу і цим, власне, обмежуючи процес иравотворення. Воно перед­бачає лише висхідний зв'язок — сприйняття цієї волі державою, але не передбачає зворотного зв'язку — сприйняття народом закріпленої у законі волі як саме правових норм, визнання їх такими, що мають реа­лізовуватись за допомогою властивих праву механізмів (юридичної процедури, юридичних засобів та ін.). І як наслідок, народ в усіх тлу­маченнях процесу об'єктивації правових норм не виступає суб'єктом такої об'єктивації, тому що за таким підходом об'єктивація завершує­ться прийняттям законодавчого акту загальнообов'язкового характеру. Звідси й помилкове, на наш погляд, враження про незалежність «об'єктивованих» таким чином законодавчих актів від окремої особи, суспільних груп тощо. Насправді у цьому випадку можна говорити не про незалежність процесу правотворення, а про його відірваність від народу, здійснення його бюрократизованою нелегітимною владою, яка не узгоджує свої рішення з виборцями, коли парод в цілому і кожен виборець зокрема не має можливості висловитися з приводу цих рі­шень, а самих демократичних механізмів і процедур апробації держав­них рішень не існує. Та у цьому випадку, як вже підкреслювалось, го­ворити про право немає сенсу.

Для того, щоб чіткіше простежити вплив на формування права народного волевиявлення і держави, спробуємо розглянути це питання через призму процесу правотворення.

Процес правотворення: від ідеї до правової норми. Вихідним елементом права є правова ідея. Владні веління не виникають нізвідки. Уявлення про належне, про напрями людської поведінки, про бажану спрямованість людських діянь можуть іти з різних боків: суспільних спільнот, владних суспільних інститутів, окремої особи.

У початковому вигляді вони є лише правовими ідеями, судження­ми про належне, що існують на рівні окремих індивідуумів, ще не схваленими суспільною думкою. Це те явище, яке визначається у тео­рії права як індивідуальна чи групова правосвідомість, що може ніколи й не здобути загального визнання та існуватиме як індивідуальне ро­зуміння належного або соціальні вимоги окремої особи чи спільноти. Однак ті ідеї, які є прийнятними (або визнаними як такі, що потребу­ють обов'язкового додержування) для всього суспільства, набувають суспільної ваги, суспільного визнання, тим самим об'єктивуючись у цьому суспільстві.

Сформування правил належного, норм поведінки у суспільстві означає створення ключового елементу права. Вже самі по собі такі правила містять можливості для втілення, оскільки грунтуються на узгодженій автономній волі. Але для визнання права недостатньо лише гіпотетичної можливості реалізації належного, яке міститься в нормі.

Правова ідея стає правилом належного в суспільстві завдяки його здатності забезпечити через відповідні механізми реалізацію цієї ідеї (тобто має існувати відповідна система органів охорони права, у тому числі й примусової реалізації). Поза цими механізмами реалізації пра­во немислиме. Саме цим і відрізняється правова ідея від будь-яких інших суспільних ідей. Норми поведінки, які виробляються у суспільс­тві і підтримуються ним, реалізуються за допомогою суспільних влад­них інститутів, які створюються й функціонують для цієї мети.

Особливості процесу правотворення в значній мірі залежать від того, хто є носієм правових ідей і які суб'єкти здійснюють їх опосеред­кування. Якщо правові ідеї здобувають визнання на суспільному рівні, поза державно-владними інституціями і забезпечуються відповідними правовими механізмами реалізації, процес творення права завершуєть­ся визнанням їх правилами належного, правовими нормами, реальними засобами регуляції поведінки. Такий процес творення права є най­більш органічним, оскільки повно й точно відображає волевиявлення суспільства, але й найменш поширеним, тому що суспільство поза по­літично організованою формою співжиття, якою є держава, насилу справляється з регулюванням поведінки його членів. Зрештою, воно обов'язково продукує більш організовану форму свого співжитття, тобто державу. З точки зору процесу правотворення, держава є в ньо­му проміжною ланкою, яка значно ускладнює процес правотворення.

З виникненням держави, створенням її атрибутів з'являються пе­редумови для реалізації волі тих, хто здійснює владу. Держава набуває спроможності втілювати такий суспільний та державний устрій, яким його бачать її представники. Потреба у відстоюванні їх інтересів при­зводить до виникнення відповідного ідеологічного підґрунтя, яким не­рідко стає ідея про те, що суверен, чи та ж держава, є провідниками


32

З - 91308

33

«вищих сил», наділеними здатністю визначати уклад суспільного жит­тя, людську поведінку, а то й саме мислення. Відбуваються спроби мо­нополізації процесу творення права. Правові ідеї однієї особи або окремих спільнот визнаються, закріплюються у державних норматив­них приписах і реалізуються у державній практиці в тій мірі, в якій відповідають інтересам «власть імущих», а також в якій носії цих ідей спроможні вплинути на процес регламентації і впровадження їх у жит­тя. Це досить часто призводить до викривлення справжньої волі гро­мадян. Цілком зрозуміло, що невідповідність ідей меншості ідеям, по­требам і інтересам переважної більшості не перетворює їх у правові норми і вони залишаються лише приписами держави, ідеологічними чинниками державної політики, позбавленими правового характеру. Ось чому державна влада, яка претендує на вираження в правовій сис­темі загальносуспільного інтересу, не повинна стверджувати остаточ­ний характер своїх правових приписів. Така остаточність може надава­тись цим приписам лише самим суспільством через їх визнання, свідоме додержання, підтримку. Тим самим, і громадяни, і суспільство в цілому, і держава, і суди (в процесі правозастосування і вирішення спорів) — усі беруть посильну участь у процесі правотворення. Але останнє слово залишається за суспільством, народом як джерелом вла­ди, джерелом права і фундатором держави.

Сьогодні в результаті ускладнення соціальних взаємозв'язків від­бувається посилення впливу держави на процеси соціальної регуляції. Таке посилення здійснюється і за допомогою правових регуляторів. Надмірна регламентація суспільних відносин призводить до ускладнення реалізації прав громадян, зниженая соціальних можливостей самореа-лізації особи.

На Заході протягом останніх десятиліть посилився опір етатизації права, розширенню державно-владної регламентації суспільних відно­син, відбувається пошук нової моделі соціального регулювання, побудо­ваного на саморегулюванні суспільства1. Наріжним каменем такої нової моделі саморегулювання може стати, на наш погляд, нове бачення процесу правотворення, яке, не відкидаючи активної ролі держави, го­ловну роль в ньому відводить особі та суспільству. Не випадково західна традиція права грунтується на похідному характері права від суспільст­ва. Це відбивається на відповідній переакцентації в понятті права, ро­зумінні його не як корпусу правил, що походять від статутів і рішень судів і відображають волю законодавця, а як процесу, в якому правила мають зміст в контексті інститутів і процедур, цінностей і способу ми­слення. Таким чином, до джерел права відноситься не тільки воля за­конодавця, а й розум і совість суспільства, його звичаї та звички2.

Квазіправо і паралельні правові системи. Правомірність розу­міння правотворення як процесу об'єктивації у суспільстві правових

ідей підтверджується плюралізмом (множинністю) правових систем та існуванням квазіправа у суспільстві.

Визнавши об'єктивацію правових ідей у запропонованому нами розумінні, ми повинні сказати, що на рівні суспільства в цілому здобу­вають визнання ідеї, які відповідають інтересам більшості членів сус­пільства, а не певного класу.

Такі загальнонаціональні ідеї існують у багатьох суспільствах. Більшість з них грунтується на загальнолюдських цінностях, тому во­ни складають серцевину усіх правових систем (на цьому тримається й міжнародне право). Але багато ідей не сприймаються усім суспільст­вом, а стають здобутком окремих його груп, класів, прошарків, спіль­нот тощо1, отримуючи визнання і підтримку у відповідному суспільно­му середовищі. Якою може бути оцінка таких норм? З точки зору марксистсько-ленінського (читай — і нормативістського) розуміння права така оцінка є негативною — це не є правові норми, оскільки не виходять від держави, не санкціоновані нею, не опираються на публіч­ну (державну) владу. Такі норми можуть бути визнані лише корпора­тивними, але аж ніяк не правовими.

Проте з такою відповіддю можна не погодитися. Вона грунтуєть­ся, з одного боку, на спотвореному розумінні сутності держави не як суспільного договору між людьми, що передбачає врахування думки кожного учасника цього договору, а як політико-територіальної органі­зації класового суспільства і відповідної диктатури пануючого класу, як засобу підтримання свого панування над іншими класами (ми не будемо вдаватися до деталізації, оскільки це питання вимагає окремого розгляду). А з іншого — на абсолютизації і нав'язуванні волі, ідей, уст­ремлінь одного класу — усім іншим членам суспільства, або ж на спе­куляції удаваною волею всього народу. Оскільки з усіх питань, врегу­льованих правом, загальнонародної волі просто не існує (як і загальнонародного переконання), то ми знову повертаємося до волі класу чи якоїсь групи суспільства.

Задовільна відповідь вбачається такою: об'єктивація правил нале­жного, норм поведінки може бути здійснена безпосередньо (поза дер­жавою) у суспільстві в цілому чи в його окремій частині.

Це означає, що теоретично у суспільстві можливе існування не однієї, а багатьох правових систем. Такий висновок, досить звичний для західного правознавця, який визначає, що у суспільстві можлива одночасна наявність багатьох юрисдикцій, для марксизму — «вартий жалю», оскільки він заперечує існування в одному й тому ж суспільст­ві навіть двох, тим більше — кількох нормативних систем права2.

Паралельними правовими системами, які діють в позадержавних формах та є самодостатніми регуляторами для багатьох видів суспіль­них відносин, можна вважати сакральне право, яке існувало та існує в багатьох суспільствах, а також звичаєве право. Можна вдатися й до


'Див.: Эволюция современного буржуазного государства и права. - К., 1991, -С. 6-194.

2 Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования. - М., 1994. - С. 28,

1 Аналіз формування права у найпростіших людських спільнотах див.: Хорт X. Л. А.
Концепція права. - К., 1998. - С. 94-101.

2 Див.: Туманов В. А. Буржуазная правовая идеология,- М., 1971. - С 343.



1815037426949345.html
1815172907988109.html
1815234174468562.html
1815288408555071.html
1815355545540104.html